«Якщо б тато  зрозумів, що моє «сидіння в комп´ютері» приносить  хороший дохід»

«Якщо б мама не критикувала за помічницю в домі…»

«Якщо б батьки нарешті почали  обіймати і казати, що люблять, не лише на свята…»

«Вони побачать, як я багато досягнув, і будуть мною гордитися. Нарешті помітять. Нарешті похвалять.»

Іноді в дорослому віці починаєш помічати, що батьки ростили і любили не так, як би тобі хотілося.

Спочатку є велике бажання  донести все батькам -  хай  усвідомлять і все швиденько надолужать чи компенсують. Але батьки не завжди  готові зустрітися з претензіями: мають інший погляд на ситуацію, виняться, соромляться, зляться, уникають розмов і т.д..

І тоді наступають розчарування і образи – а як тепер? Що мені з цим всім робити?

Кожен з батьків в чомусь помиляється. Помиляємося й ми самі, коли стаємо батьками.

Якось, як я стала двічі мама, то відчула, що краще залишуся для дітей люблячою, трохи тривожною та щасливою, ніж ідеальною.

Це не відміняє мою працю в терапії на тему стосунків з дітьми, але додає спокою і забирає надмірну вимогливість і вину, якою так люблять перейматися мами. Обіймаю, якщо ви зараз мама в цій темі. 

Батьки помиляються часто не тому, що так хочуть, а тому, що їх  умови житття і виховання, яке вони мали в власному дитинсві, даються в знаки.

Ідеальні батьки- нездійснена мрія. Коли ми перестаємо хотіти ідеальності від рідних, то легше приймаємо й себе та власну неідеальність. 

Цей процес буває багаторічний, не з одним потоком сліз, образ, злості. Та в результаті починаємо бачити в батьках ще й звичайних чоловіка і жінку з своєю історією життя , і тоді  ми дорослішаємо.